По Карпатах на вело, день другий

Другий день у Карпатах був більш насиченим, ніж перший. Із самого початку поїздки, після того, як зрозумів, що прийдеться їхати наодинці, вирішив не планувати жорстко жоден день.

 Жорстке планування заганяє тебе в рамки, ти мусиш постійно контролювати, встигнеш ти, чи ні, в якусь конкретну місцину, і скільки ти їдеш, скільки відпочиваєш.

Тому я поклався на випадок. Треба було залишити Іванові якісь гроші за нічліг, за борщ, він весь минулий вечір натякав, що з грішми у нього туго. Поскільки у мене було при собі лише 200 гривень однією купюрою, то ми вирушили за пару сотень метрів, до ресторану, на перевал, щоб розміняти.

Хоч я й розумів, що в горах то майже марна справа-розмін грошей, але пішли. Я їхав, потихенько крутячи педалі, Іван поряд вів свого старого веліка.
-Я, каже, потім сяду, і з'їду назад, до кафе.

Івану 54 роки. Я спочатку не повірив, перепитав. Він так само не повірив, що ми майже однолітки.
- Ти не виглядиш зовсім на свій вік, я б тобі не дав більше 40-ка, сказав він.
-Не смалиш і не п'єш, певне?
- Не смалю. кажу. і ніколи не смалив. А от алкоголь, вино червоне і коньяк інколи собі дозволяю, так, раз у півроку можу стакан вина випити.
- А я от п'ю, не так, щоб пикою в болото, але випиваю.

Я пригадав, як вчора увечері, коли я з'явився біля кафешки, і потім їв, Маріка(так Іван її кликав, на карпатський манер) пару раз подавала йому чарчину.
-За те, що шашлик нормально вийшов, сказала.

Іван брав чарку, притуляв до губ, і випивав одним ковтком, не закушуючи.
-Сторожую ось хазяйство, каже, син десь у Маріуполі, жінки немає, а я внизу, у Міжгір'ї живу, там і хазяйную потрохи.

На перевалі, звісно ж не було де розміняти гроші, і Іван поплентався до кількох хатинок поодаль. Повернувся через хвилин двадцять, простягує здачу.
-Ну, щасливої тобі дороги, будеш тут знову-заїжджай! Не переживай, дощу не буде сьогодні, сказав, показуючи рукою на небо, то так, лише небо сіре.

Я взяв здачу, подякував. Вскочивши в сідло, покотився донизу, в село Синєвир. Поки їхав розмірковував, чи варто звертати до озера, чи махнути на ту затію рукою. Зважаючи на погоду, набурмосене сіре небо, з якого, здавалося, ось-ось полиє вода, минув поворот і поїхав далі. Можливо й було б щось видно на озері, але іншим разом.

Вся розлога й широка долина, де знаходяться села Синевир, Неровець, Колочава надзвичайно красива! Це було видно навіть у таку сіру, дощову погоду. Все мені нагадувало любу Сванетію, грузинський гірський край і підніжжі Великого Кавказу, лише не вистачало родових башт і снігових вершин.

Пообіч дороги виднілись гарні, не бідні будинки. Багато живуть люди, подумав я. Постійно було видно, що люди працюють, хтось прибирав сміття біля воріт, хтось складав  матеріали, взагалі, найбільше було видно будівельні роботи. Магазинчики будівельні на кожному кроці! Як і з ритуальними послугами, до речі!

Отак, кілометр за кілометром і приїхав до розвилки, де розходяться дорога на Хуст, і на Усть-Чорну. Щоб впевнити себе в правильності вибору, перепитав місцеву жінку, чи правильно їду.
-Так, сухо відповіла.

На мапах тут є навіть позначення дороги, ТО728! Не вірте гуглівській мапі-дороги там немає!

І я поїхав прямо. Вже майже наприкінці Старої Колочави, зайшов у старий продмаг, купити якогось печива. Дивно, але всередині замість колоритної продмагівської тітки, за прилавком стояла приємна і красива молода дівчина...

-Але там немає дороги, сказала вона згодом, коли я збирався вже йти, там навіть великі машини не їздять.
-О, так то добре, що нема доріг, посміхнувся я у відповідь, я поїду.
-Щасливої дороги!

Скажу чесно-я їхав! Частину дороги точно. зпішувався лише на найнезручніших ділянках, там, де все плило, чи було занадто круто для мокрої, слизької глини. Дивно, але та глина не налипала мертвим тягарем на колеса, не забивала все, що можна.

Ех, яка краса була на перевалі Прислоп! А як було б гарно, якби світило сонце, які фарби осені при цьому грали б у променях! Можливо тоді я заїхав би на Стримбу, чи хоч би на Стремінос! А натомість сіре, депресивне небо все ніяк не могло розродитись дощем! Відчуття того, що буде дощ не покидало.



Жовтим кольором-дорога на мапах, її насправді майже немає, червоним-якою я поїхав! По ній явно вгадувався слід від якогось уазика. Значить і я проїду! Ага...


На перевалі,діставши балон з газом, запалив пальник, поставив кастрюльку з Івановим чаєм, з шипшини, яку він мені насипав разом з пригоршнею духмяної карпатскої трави. Хвилька, і я вже насолоджуюсь гарячою рідиної, повільно втягуюси її в себе. Було прохолодно.
Вигляд в сторону села Колочава


Камера ще була жива, я зазнімкував свій геройський проїзд через Присліп, щось дуже розумне сказав на камеру, швиденько зібрав манатки і...вниз!

Ага! Вистачило на метрів 150. Калюжа! "Офіґенні будуть кадри"-подумав я, увімкнув гоупрошку і проскочив воду! Нахил, каміння, мокро-слизько...от, курва, як же тут проїхав уазик?

Курва! На найближчий кілометр-два це було найпопулярніше у мене слово, і у думках, і на язиці! Я розумію, що у гарну погоду я спустився б з того перевалу краще, але було звичне для Карпат, мокре і гниле, осіннє паскудство!

І вдобавок повністю здохла камера! Курва, на якого біса чуваки-інженери гоупрошок заявляють, що їх акуиулятори тримають дві з половиною години! Гімно вони тримають! Півтори від сили. Навіть якщо ви їх просто положите ввечері повністю зарядженими, до ранку вони майже здохнуть! І ще оте кріплення...а якого хіба потрібно ліпити цілу купу різних кутових прибамбасів, коли можна зробити звичайну кульову голову?!

Всі оці декілька кілометрів "дороги", аж до моста-"мєчта" для всіх туристів! Особливо для тих, хто з лісапєтом! Половина хайвею тупо зливається з річкою, пробратись можна лише по руслу.

Я місцями їхав майже по каретку у воді! Два рази гепнувся, дякуючи Богу, не у воду, а на каміння! Дивуюся як взагалі не пробив жодного разу колеса!

Найцікавіше те, що за моїм водним слаломом без весел, на велосипеді, позаду спостерігав водій "ЗІЛа", який, перевалюючись у воді і загрібаючи колесами каміння, пихтів позаду мене, метрах у п'ятидесяти.

Ех, жаль, не знято було це на камеру!

Було по обіді, десь о першій годині, проїхав я забуте Богом і владою село Комсомольск! Відчуваєте назву? Це жопа Тячівського району! Дорога центральна, ні, не дорога, а напрямок-весь у ямах, більше схожих на воронки від бомбардувань, з яких от-от висунеться ствол з прицілом. По цих, прости Господи, "дорогах", з ревом літають місцеві камікадзе на якихось мотоциклах невідомої марки, що більше схожі на зібрані з металолому! Без шоломів, з вилупленими очима, на максимальній швидкості, а на біса йому той шолом!

У цій долині я зловив себе на думці, що втомився від людей. Села йшли один за одним, безперервно, лише таблички інколи нагадували де ти. І всю дорогу на мене витріщали очі всі, по обидва боки "дороги". "Тут що, ніхто з туристів не появляється, чи що?", думав я.

Геть мокрий, в болоті, проїжджав я села долини, під здивованими поглядами місцевих жителів і майже під улюлюкання аборигенських дітлахів.
Уже не пам'ятаю де я захотів купити якихось бананів, щоб перекусити. Зупинився біля фури з купою всяких фруктів-овочів. Попросив два банани, хлоп хапає ціле гроно, кидає на вагу!

-Я просив ДВА, будь ласка!
- Йо, та кіко там тих бананів?
От вишкребок! Змушую відірвати два.
-І пару слив зваж!
Знову хапає торбинку і швиденько набирає половину!
-Я просив парочку!
Мовчки відібрав частину, зважив.
-Сорок п'ять гривень!
-Ти шо, сказився? За два банани? Я розумію що вони тут не ростуть, але ж...
"Куплю десь далі", подумав я і сів у сідло.



По справжньому я поїв уже аж в Нижній Апші(Діброві), що під Солотвином. Там же і знайшов собі притулок на ніч. Познайомився у придорожньому кафе з будівельниками, які будують придорожний готель-ресторан і в них. у кімнаті і заночував.

2 коментарі:

Может быть, батарея быстро садится от высокой влажности воздуха?

Нет, у них маленькая ёмкость, влажность ни при чём, все ихние аккумы мало держат, оказывается!

Дописати коментар