Осіння Говерла.

Повернулись вчора із сходження на Говерлу. Насичений графік на роботі, напруження нервове, емоційне якесь вигорання вимагали зануритись в глибину річки, в хащі лісу, на дно окіяну, в гори!


Гідрокостюмчика нема, снігу нема, хащі не вражають, улюблені гори...кличуть.
Поїхали!
Як завжди буває, попутників зразу виявилось багато й...трішки! Квитки брав, не дивлячись на те, буде ще хтось, чи ні! Хотілося просто в гори! Хоч самому!
Так і сталося! Троє їхали з Києва, одна дівчинка з Камінця, який Подільський. І на місці мало приєднатись ще декілька людей.

Я ледь не спізнився на поїзд! Сів у маршрутку, проїхав пів-дороги...і холодний піт накрив лобєшник-я забув фотоапарат!!! Зійти, чи їхати? Їхати чи зійти?

Зійшов, ледь зловив таксі, на ходу кидаю друзям ммс-ки з квитками, щоб брали! Ммс-ки не летять! 

Взяли три квитки, два-туди, у Рахів(якого біса мене туди поперло, у той Рахів!) і один назад! 
Ага, із шести квитків взяли три. 
Потім ще тицяли провідниці у вагоні тіліхвоном, щоб сканувала інші, потрібні!

Їхали, їли, спали, їли...стало четверо...підсіла наша дівчинка з Камінця.
Привіт, Рахів! 
Автобус Рахів-Лазещина
Давній друг-Орест
Злива, калюжі, вокзальчик, автобус зашарпаний, мокрі штанці, квитки, автентичні місцеві тьотки і вуйки.
Дощ.

З Лазещини забрав нас уже наш Василь. власник садиби у Козьмещику. 20 хвилин тряски по гірській дорозі, і ми на місці. 
Ура!

Дощ.

Розклались у кімнатах, над сауною, дівчатка побігли знайомитись із гойдалкою.


Дощ.

Увечері знайомимось із чернівчанами, які зупинились на садибі у Михайла.
Все якось швидко розвивається, не іриться, що завтра поведу всіх на Гору.

Дощ.

Ранковий подвиг-вилізти з-під теплої ковдри. Виліз. Готуємо вівсянку і виходимо.

Дощ.

Швидко мокріє те, що хоче, те, що не хоче...теж мокріє. Капає звідусіль. Комусь жарко, комусь мокро.
Привал.

Дощ.

Ліс, калюжі, болотця, полонина Гропа, колиба, ресепшн. З верхніх поверхів капає душ, який ми не замовляли.






Надворі дощ.
Рухатись тепліше, тому рушаємо.
У місці, де закінчуються ялиночки, появляється сніжок. Чую радісні крики-ура, сніг!!! Ура!!!

Сніг.
Ага, і вітерець. Такий собі.

Чалап-чалап, хе-хе, ух, ох...ого!
С-с-сн-ні-г...бр-р-р...
Довго нам?
Трішки, кажу...

Цок-цок-цок...бр-р-р.

Сніг...і вітер...і туман...щоб йому пусто...
Довго ще? Скільки ще? 

Довго ще? Скільки ще? Нам куди? Нам куди?

Може ми підемо вниз? І очі. З надією, у погляді...

Подвиг намбер ту, другий, значить.
Повернути назад, вниз. Це для багатьох альпіністо-туристо взагалі-найкорисніший подвиг-вчасно повернути назад.
Чому? 

Тому, що гори стояли, стоять, і будуть стояти! Їм мільйони років! А ми лише в гостях. 
Ненадовго.
Інколи нам не раді, часом ми-не підготовлені!
Тому вершина буде іншим разом! 
Так-так, і на Говерлу можна не піднятись!
Місце другого подвигу. 100 м до перемички, 300 до колиби. Але вниз!
У декого нестримна радість від спуску! :) І від згадки про їжу! 

Внизу теплий душ, теплі кімнати, глінтвейну трішки, золотого кореня трішки, у рідині...
Допомогло.

Сніг догнав усіх внизу, стало, як у казці! 
Як на Новий рік, чи Різдво!



Снігурки на гойдалці катались, пили каву. 




У ті дні, виявляється, залило-засипало всі Карпати, розмило дороги...

Але ми ще повернемось обов'язково!
І не лише в Карпати! 
Візьмемо гарні черевички-рукавички-тюбєтєйки, і повернемось!
Великою компанією! 
Так веселіше! 
Так надійно!

За магією гір. За повітрям. За хмарами. За друзями. За враженнями. За дощем і снігом. За теплим душем і борщем після...
За тим, чим наповнюємо своє життя. 

18-20 грудня. 
Говерла. Знову.
Та скільки там тих пеньондзів, госпадзі?
Вражень більше!
Хто їде?

Щоразу Господь посилає мені чудових людей, нові знайомства!
Дякую, Боже!
І,..бережи нас всіх!

0 коментарі:

Дописати коментар