Сходження

На сходження ми вийшли раніше за всіх, о першій годині ночі, 19 липня. Вже піднявшись аж до першого хреста побачили позаду ліхтарики. Хтось вийшов за нами слідом.


Швидко проскочили Хмауру, і на підйомі до верхнього плато, побачили, що хтось вийшов перед нами, з табору, який був трохи осторонь набитої стежки. Згодом взнав, що то була українсько-польська група.


Стало зовсім світло, небо взялось рум'янцем, як щічки дівчини


При виході на плато є парочка тріщин. Я зупинився, прийняв усіх своїх. Відпочивши трішки, пішли по похилій лінії в сторону сідловини.

За нами, на віддалі хвилин 10-15 йшла ще одна група.


Йшли ми не швидко, але трималися на достатній відстані від них. Першу групу вже не було видно.

Біля тріщини, під Сідловиною майже, знову зупинились, перевели подих.



Пройшли тріщину, вийшли в "карман", улоговинку. Глянувши вниз, назад, побачив, що група, яка ішла за нами, біля тріщини розв'язалась із зв'язкових мотузок.

А погода тим часом зіпсувалась остаточно! Почало мести снігом зі всіх боків, вітер шаленів. На сідловині, готуючись до виходу на вершинний схил, спостерігали за попередньою групою, які на той час поодинці почали спуск з вершини.

Вирішив почекати поки всі спустяться, і тоді виводити своїх. У цей момент на сідловину вийшла третя група, яка йшла за нами. Виявились росіянами. Всі були не зв'язані між собою. Питаю їхнього гіда, чи йде він на вершину, бо погода стала зовсім нікудишня.

Почувши ствердну відповідь, піднімаю своїх, і ми виходимо на  передвершинний схил, щоб не втрачати час, і не йти у хвості. Оленка вже ледь іде, а Віталій так і не діставав свій фотоапарат жодного разу. З нами піднімається пес!


В повній, сніговій імлі виходжу на вершинний гребінь, смикаю Мишка, який теж ледь повзе, і через що я починаю вже нервуватися. Ми перебуркуємся.

Ще декілька кроків, і я зупиняюсь. Вибираю мотузку, приймаю Мишка, прошу його прийняти Оленку і Віталю, сам дістаю свій фотоапарат, і роблю пару знімків.


-Довго ще?-питає Віталя, скільки метрів, Юра?
-Все, кажу, далі тільки вниз.

Оленка з останніх зусиль підходить, і безсило опускається на сніг. По щоках течуть сльози, я їх фоткаю, знімаю на відео, а у неї немає сил навіть витерти.



Собака, який ішов з нами, на вершину, треться об неї, вона його обіймає, підходить Віталій, опускається поряд, обхоплює Оленку в обійми, вітає.


Мишко щось каже про сльози радості. Я прошу всіх не розслаблятися, бо ж іще спуск. Вітер дме шалений, в повітрі стоїть тріск, навкруг нічого не видно. Треба швидко "валити" вниз, думаю я.


В цей момент на вершину виходять москалі, обіймаються, подоставали селфі-палки, фоткаються! Кричу, що зараз буде гроза, не треба виставляти палки вверх, і, взагалі-валіть вниз! Канєшно, ми всьо знаєм, щас пайдьом!

Тріск посилюється, льодоруб в руках починає дзвеніти, ах ти ж...твою, таку...лаюсь, кричу, щоб усі відкинули в сторону залізо, починаю стягувати своїх на схил, змушуючи спускатись вниз.


Мишко тягне за собою залізяччя, Оленка і Віталик йдуть перші, я притримую всіх на зв'язковій мотузці. Мимо нас прошмигують вниз москалі, я все ж умудряюсь у цей момент ще робити знімки.


Нижче по схилу, дві фігури-то і є трагічна двійка. через хвилину в одного з них вдарить блискавка.


Дивно, та в цей момент ще одна численна група пробує підійматися на вершину! Кричу їм, щоб обережно, бо зараз лупитиме!

Тільки спускаємось на сідловину, як чую сильний, різкий тріск у вухах, і моментальний спалах в очах-ба-бах, і за ним крик-А-а-а!.. Думав...усе, в когось моїх попала блискавка, тим більш, що мої лежали на снігу.

Кинувся-фух, слава Б...гу, вони просто попадали, злякавшись. Оглядаюсь-позаду нікого, спереду, майже на переході до спускової стежки, лежить хтось. Навкарачки підбігаю-хлопчина, на спині лежить, синій, як баклажан, очі закотились, белькоче щось, ним трусить.

Перевартаю на бік, луплю по пиці, пробую дістати язика, щоб не вдавився...
У цей момент бахкає вдруге(чи втретє вже, хрен там розбереш), чую майже плач Оленки..."Юра, давай, вниз", і всі сповзають на метр вниз, по стежині, зісмикуючи і мене.

Оглядаюсь, на стежці, під нами хтось сидить, хтось стоїть. Зігнувшись, збігаємо-сповзаємо ще нижче, я впізнаю серед них того гіда.
Кажу йому, що у нього на сідловині "трупик", і чую у відповідь, що у них ще й дівчина "улетела".

Я згадую, що той хлоп, синій, на сідловині, йшов у парі з дівчиною, вони не були у зв'язці, як і вся їхня компанія. Блискавка попала, скоріш за все, в палку чи льодоруб, що стирчали доверху, на рюкзаку, і скинула дівчину на схил...там метрів 400 вниз, до льодовика, з парочкою тріщин, на шляху...

Ми відійшли групою в сторону, присіли відвести подих. Нічого не було видно зовсім. Інколи, через млу, було видно фігури нижче нас, які теж не рухались.

-Юр, ми ж спустимся, правда ж?-вивела з роздумів Оленка. Тю на тебе, подумав, а вголос сказав, що звичайно, у нас немає іншого виходу, крім спуску.

Трішки посвітліло, фігур внизу не видно, взагалі нічого не видно-перед очима біла мла! Робимо спробу спуститися на декілька метрів вниз-шух, фіть...і ривок! То Оленка впала, і потягла за собою всіх. Я перевертаюсь у повітрі, "ловлю" щось носом, відчуваю солоний присмак, але встигаю затриматися. Спльовую кров. Відхекуємось...проїхали всього пару метрів.

Година петляння у білій імлі, без стежки, по GPS, і ми виходим до тріщин, у місці спуску на нижнє плато. Отут я її і зловив, як йшов першим. Не глибоко, по пахви. Виліз-витягнули.

Вже під Хмаурою догнали...росіян.
-Он, твій трупик, каже їхній "гід".
-Він не мій, він твій-кажу у відповідь.
Підхожу, запитую як. Каже, що нічого не пам'ятає. На запитання, де дівчина-кажуть, що шукали, але не знайшли.

Думаю подумки, як, і скільки її шукали, що раніше нас спустилися. Годину?

Вже потім, на метеостанції, коли я розказав, що сталося, трійка грузин вирішили піднятися, і спробувати щось знайти...
Хто там що знайде...
Потім навіть рятувальники з гелікоптером шукали...

Всі в притулку були вражені тим, що група перед сідловиною розв'язалася із зв'язок. Були б зв'язані, можливо трагедії і не сталося б. За 2016 рік то вже третій смертельний випадок внаслідок розв'язування зв'Язок.

Цікаво те, що приїхавши через місяць знову на Казбек, я взнав від Джоні, що той "гід" після того випадку ще двічі привозив групи...

Ми ще ніч заночували в наметі, а наступного ранку спустились в Степанцминду.

0 коментарі:

Дописати коментар